У доповіді ООН про
стан насильства над дітьми (2009) зазначено, що в 2008 році близько шести
мільйонів дітей в світі були змушені заробляти на життя у секс-індустрії;
близько одного мільярда дітей не захищені законом від тілесних покарань в
дитячих навчально-виховних закладах; у два рази більша кількість дітей (1/6 від
загалу) зазнає фізичного насильства від батьків та інших родичів. Що стосується
інших видів насильства (психічне, економічне, примусова праця та ін.), то
статистика щодо їх обліку відсутня, але вибіркові опитування свідчать про їх
значну поширеність й високу латентність.
Уповноважений із
справ дітей при президенті РФ П. Астахов нещодавно повідомив журналістам про
численні порушення прав дітей на освіту, охорону здоров’я, соціальне
забезпечення, відпочинок тощо. В 2009 році в Росії проти дітей було скоєно
більш 108 тис. насильницьких злочинів, з них 65 тис. були пов’язані з
порушенням статевої недоторканості. За статистичними даними прокуратури РФ,
більше 60 % злочинів заподіяли батьки, родичі, знайомі потерпілих. Частка не
знайомих дитині насильників в Україні дорівнює 25 %.
В нашій державі
стрімко зростає кількість батьків, які притягуються до кримінальної
відповідальності за неналежне виконання батьківських обов’язків, втягування
дітей у вживання алкоголю, жебракування, вчинення злочинів. Це свідчить про
покращання роботи міліції. Проте залишаться не визначеним поняття належного
виконання батьківських обов’язків. Матеріальне заохочення народжуваності дітей
аж ніяк не гарантує належне піклування та виховання як у ранньому віці, так й
при досягненні повноліття.
В Україні 75 %
розлучень припадає на родини, які мають дітей. Як правило, вони залишаються з
матір’ю, хоча далеко не завжди таке рішення суду є обґрунтованим. Вибіркові
опитування дітей свідчать, що ініціатива в застосуванні різних форм насильства
в сім’ї у 65 % йде від матерів, які набагато більше часу проводять з дітьми,
ніж їх чоловіки. Не рідко батько фізично карає дитину за невідому йому провину
на прохання дружини. Зазначені явища
характеризують стан суспільство загалом і ті чинники, що провокують
застосування фізичного і психічного насильства у побуті, зокрема «домашнього»
насильства.
Дільничні інспектори
міліції та працівники кримінальної міліції у справах дітей в останні роки
стали більше уваги приділяти насильству чоловіків над дружиною, дітьми, хоча,
як свідчать дані ЄС, жінки досить часто використовують психічне й навіть
фізичне насильство до своїх чоловіків, особливо у випадках, коли вони мають
меншу освіту, заробітну плату, перебувають у стані сп’яніння. Такі прояви мають
високий рівень латентності, оскільки чоловікові «не личить жалітися» на
насильство з боку дружини. Слід відзначити, що в Західній Європі чоловіки цей
комплекс успішно долають й охоче звертаються до поліції за захистом честі,
достоїнства та здоров’я, в суд, за матеріальним відшкодуванням завданої шкоди. Найбільш вразливою та
мало захищеною стороною у домашніх конфліктах є діти та особи похилого віку. Щодо дітей, то їх інтереси захищають чисельні державні соціальні служби,
недержавні організації та пересічні громадяни.
Ступень соціальної та правової захищеності людей похилого
віку значно гірший, але це – тема спеціального розгляду.
Якщо проблематика
фізичного насильства дістала належний розвиток в сучасній, особливо зарубіжній
літературі, то значна кількість аспектів психічного насильства залишається поза
увагою науковців, не відображується в національному законодавстві. Проблема
правової та психологічної допомоги скривдженим дітям в Україні досліджується не
так давно (як це не прикро, завдяки фінансової підтримки фонду Сороса, а не
державного бюджету) за участі юристів (Ю. П. Аленин, Ю. В. Александров, Ю. В.
Баулін, М. І. Джига, І. І. Лановенко, А. В. Старушкевич В. В. Сташис)
психологів (Н. І. Максимова, Л. І. Мороз, Т. Р. Морозова, В. Г. Панок, С. І. Яковенко),
соціальних педагогів (І. В. Звєрєва). Це дослідження з кримінальної
віктимології, правової й статеворольової соціалізації, профілактики злочинів,
спрямованих проти прав дитини, зокрема її статевої недоторканості.
Вивчення досвіду
розвинутих країн світу вказує на провідну роль громадських організацій,
психологів, служб «довіри», екстреної психологічної допомоги. Більшість цих
структур ведуть діяльність незалежно або створюють недержавні координаційні
комітети. У Європі та Росії велика роль відводиться педагогічним та медичним
установам.
Накопичений
в світі досвід вивчення насильників свідчить, що до нього схильні особи:
в родині яких є
душевнохворі особи, або особи, які страждають алкоголізмом або наркоманією;
підлітки, що
виховуються без нагляду, вживають алкоголь і наркотики;
здійснювали в
дитинстві або в ранньому підлітковому віці «сексуальні
делікти»;
діти з аномаліями
психіки, соціально та педагогічно занедбані;
з проявом
гіперсексуальності, схильні до перверсій;
які здійснювали
спроби самогубства з сексуальних мотивів;
схильні до
насильницьких дій для задоволення статевих потреб;
які раніше притягалися
до відповідальності за правопорушення проти статевої
недоторканості.
Таким чином, половину
віднесених до груп ризику категорій населення складають діти й підлітки, що
доводить необхідність проведення профілактичної роботи зі шкільного, а можливо
й більш раннього віку. Для здійснення повноцінної діяльності з профілактики
насильницьких, зокрема сексуальних злочинів на цьому етапі необхідна узгоджена
діяльність педагогів, психологів, батьків (за можливості), соціальних
працівників, і, якщо це необхідно, правоохоронців.
Американські психологи, констатуючи зростання проявів
домашнього, зокрема, сексуального насильства в США, в якості профілактичних
заходів пропонують такі заходи:
контроль за
морально-психологічним станом та психічним здоров’ям батьків, спеціальні
навчальні програми для батьків щодо належного виховання, виявлення у ранньому
віці (до 12 років) дітей, схильних до насильства з подальшим спостереженням за
ними, залученням у реабілітаційні програми,
виявлення
потенційних жертв, створення спеціальних «груп допомоги» віктимним дітям при
школах, громадських організаціях, широке залучення громадськості та ЗМІ до
формування відповідного ставлення до захисту прав дітей, створення благодійних
товариств, наприклад, для опіки розумово відсталих дітей, багатодітних сімей
тощо;
створення
спеціальних навчальних програм для студентів медиків і педагогів, проведення
широких статистичних та епідеміологічних досліджень у всіх шарах суспільства,
вдосконалення законодавства в даній сфері правовідносин, надання правової,
медичної та психологічної допомоги жертвам насильства;
здійснення
міждисциплінарних досліджень та ознайомлення з їх результати політиків, широкої
громадськості;
формування
ідеології в суспільстві, яка засуджує насильство в усіх його проявах, створення
відповідних законодавчих актів, норм, в тому числі які зобов’язують ЗМІ,
індустрію розваг утримуватися від пропаганди насильства.
Канадські вчені (1997), в якості заходів профілактики
сексуального насильства з боку підлітків і молодих людей пропонують:
створення програм з
сексуального виховання в школах
патронаж підлітків,
засуджених умовно;
патронаж жертв
сексуального насильства;
створення
спеціальної системи лікування та реабілітації підлітків, схильних до насильства
в цілому і до сексуального насильства зокрема, із залученням психологів,
психіатрів, педагогів, активістів-батьків;
спеціальне навчання
працівників поліції щодо втручання у «сімейні справи», коли вони набувають
загрозливого стану й порушують права людей.
ознайомлення
педагогів, медиків, працівників поліції, з проблемою насильства над дітьми,
зміна установок щодо розподілу ролей в родині, прав дітей, жінок;
спонукання дорослих
ставитися до розповідей дитини з довірою і адекватно реагувати на них;
навчання дітей
розумній обережності й прийомам забезпечення особистої безпеки.
Йдеться про навчання
дітей алгоритмам безпечної поведінки, зокрема оцінці ситуації та вибору
адекватних способів реагування, здатності просити про допомогу. Але чи буде
вона надана? Опитування курсантів університету щодо їх готовності брати участь
у боротьбі із насильством над дітьми показало, що близько 60 % не вважають
фізичне покарання дітей батьками злочином, суть психічного насильства над
дітьми їм взагалі не зрозуміла. Бажання втручатися у внутрішні справи сім’ї
виявлене у 15 % опитаних.
Після скандалу із
нібито участі депутатів ВР України у розбещуванні дітей у таборі «Артек»
інтерес громадськості до проблеми насильства над дітьми зріс й набув дещо
хворобливих рис. Наприклад, для посилення боротьбі з педофілію було
запропоновано примусова фармакологічна кастрації винних (така норма запроваджена
у Польщі). Водночас стала зрозумілою не готовність правоохоронців делікатно
працювати у таких випадках, зокрема, небезпека розголосу особистих даних
потерпілих.
Узагальнюючи сказане,
слід наголосити на необхідності глибокого та всебічного наукового вивчення
стану справ щодо насильства над дітьми, розробки комплексу
профілактично-коригувальних заходів, в тому числі й шляхом покращення
підготовки до її здійснення фахівців у стінах ВНЗ МВС.
Ірина Василівна Юрченко
Кандидат
психологічних наук, доцент кафедри психології та соціальної роботи
Прикарпатського юридичного інституту
Львівського державного університету внутрішніх справ
Немає коментарів:
Дописати коментар